Для мене зима –
найкраща пора року: засніжені поля, ліси, садки, розмальовані дивовижним
орнаментом віконця в оселі. Зимою, як ніколи, хочеться повірити у казку, у
здійснення всіх найзаповітніших мрій…
Люблю проводити свій
вільний час у засніженому парку: подивитись на шедеври зимової виставки,
відчути себе частинкою оточуючого світу, відійти від буденних справ та поринути
з головою у зимову казку. В такі моменти хочеться просто відчути дотик
холодних, але приємних обіймів зими та незабутніх поцілунків. І в цей момент
задається, ніби життя довкола тебе завмерло і час зупинився. А все навкруги
тоне у мільярдах білих сніжинок, що рухаються у своєму дивовижному танку,
танучи від мого подиху чи дотику до гарячих рук. І все, що потрібно в цей
момент – це лагідний дотик холодних рук близької для тебе людини. Та це не може
тривати вічно і настає момент, коли потрібно повертатись до буденного життя, що
поглинає нас повністю своїми турботами та проблемами. Чому ми все більше
перестаємо вірити у казку з кожним прожитим роком свого життя? Можливо, тому,
що дорослішаємо… А може, ми просто зневірюємось у тому, що дива насправді
можливі. Все, що нам потрібно для їх здійснення – це просто віра та прагнення
досягнути поставленої мети. Адже кожна прожита мить життя – це диво, що вже
ніколи не повториться.
Але що робити,
коли зимою замість снігу навкруги лише багнюка, що нагадує про таку неприємну
для мене пізню осінь, а щоденна рутина не залишає можливості навіть просто
помріяти про щось хороше? Слід просто не втрачати надію та вірити в чудо, що обов’язково
збудеться. І перший дотик сніжинки до моєї щоки став тому підтвердженням, коли
я, прогулюючись по сірому непривітному парку, мріяла про прихід довгоочікуваної
зими. Так і в житті до здійснення поставленої мети може бути лише півкроку.
Потрібно лише вірити у свої сили.
Аліна Семенюк, юнкор проекту, учениця 10 класу. | 
