Сидить на призьбі біля своєї затишної хатини старенька жінка й неспішно займається своєю щоденною справою: доглядає півтора десятка курей і трьох кішок. Зазирає за хвіртку і не може собі уявити, що зустрічає дев'яносту весну! А народилась Розалія Іванівна Броніч у далекому 1923-му в селі Зубівщина. Швидко пройшло її дитинство, шкільні роки, а на дівочі літа часу не вистачило... Нижче повідаємо розповідь про обпалену війною молодість і труднощі, яких спізнала ця жінка. 

"В 1941 році прийшла війна, а з нею - труднощі. вже через рік, у жнива, за розпорядженням сільського старости (видно, згідно з наказом німецького командування) десяток молодих дівчат із Селичівської сільської ради посадили на підводу і повезли в Славуту на залізничну станцію. Там загнали в товарні вагони, зачинили засуви - і потяг рушив. на кордоні зробили медичну перевірку, чи дівчата бодай не хворіють заразними хворобами, й поїхали далі. Потяг зупинився в німецькому місті Брауншвейг.

Там розпочалося інше життя: прийшов якийсь чоловік (потім ми зрозуміли що це власник), забрав нас, 10 дівчат, і завіз на бляшану фабрику. З одного цеху вивезли все непотрібне для виробництва обладнання, поставили двоярусні ліжка й так нас розмістили. Після недовгого навчання стали ми працювати біля верстатів, де виготовляли консервні банки. Трудитися було важко, бо тонким металом часто різали собі руки.

Зустрілися на фабриці дівчата з різних країн: були тут полячки, сербки, француженки, німки, австрійки, англійки. годували нас дуже погано - весь час давали брукву (сиру, варену, товчену). Один буханець хліба виділявся на тиждень. Та й хліб той був із жолудями. Хоча, здавався дуже смачним, бо весь час хотілося їсти. Платили нас 70 марок, але в магазинах неможливо було щось за них купити. Дозволялося відпускати нам тільки брукву, та якщо продавчиня була доброю і чуйною, то вкрадки могла ще дещо продати (хліб або коржі - більше нічого). Із дому (здебільшого чомусь тільки із Здолбунівщини) дівчата отримували посилки - рідко, але отримували. Висилали коржі. Кожен повинен бути не більше 200 грамів у в'язці та на кожному коржі - адреса й хто отримувач.

Невдовзі нам дали команду виготовляти якісь деталі до зброї: їх перевіряв німець у військовій формі. З ним ми працювали щодня, крім неділі, мали один вихідний. але часом приходив власник і забирав нас до себе додому, де ми трудились на городі чи прибирали в хаті. Часто хворіли. Серед нас була одна медична сестра, а від німців - фельдшер. Вже як зляжеш так, що не можеш ходити, тоді якось лікували...

Під кінець війни почали бомбити. Про бомбардування нас попереджали: був високий німець, який казав, що після обіду треба остерігатись ворожих літаків. Звідки він це знав, ми не відали. Спочатку з'являлось три літаки - як то попереджувальні, а вже після них летіли з бомбами. Ми всі розбігалися, куди нам казали. Після бомбардувань Червоний Хрест доставляв добру їжу. Ми були дуже раді. зізнаюся, навіть хотіли, щоб частіше бомбило, аби попоїсти. 

Тих людей, яких поранило або вбило, спалювали в крематорії. Пам'ятаю, була одна жінка із Кам'янця-Подільського: вона все боялась, коли бомбили і приказувала: "От мене сьогодні уб'є!". Якось ми з дівчатами (в тому числі й вона) сховались від бомб під дерево. вона чогось побігла, і її осколком поранило - розпороло живота. Вона дуже кричала. Коли все скінчилося, "чорний ворон" забрав її в крематорій. 

Визволяли нас американці та англійці. Доправили до Ельби, пропонували охочим залишатися з ними. Але всі хотіли додому... Там нас передали радянській армії. Та наші солдати і офіцери ставились до нас не дуже добре: обзивали різними словами, плювались... Пригадую, віз нас додому один молодий старший лейтенант. Дуже зрадів, що потрапить додому - за 4 роки хоч раз. Дійшов з нами до Західного Бугу, де йому раптом наказали вертатися назад. Як він плакав, вам не передати... 

У 1945 році (не пам'ятаю числа та місяця) були ми вже вдома. Послали мене на роботу в комору (колишній костел) - там сушили зерно. Та НКВС не давала спокою: викликали, випитували, що робили, де були і чи спілкувалися з німцями. Потім забрали на роботу в Берездівський фінвідділ. А вже після того, як ліквідували Берездівський район, я перейшла працювати в тамтешню лікарню санітаркою в операційне відділення, де трудилася до виходу на пенсію".

На фото: верхній ряд (зліва направо) - Зіна і Марія Пекачі, Розалія Броніч, Ольга Хапко, Текля Антошко; нижній ряд - Марія Левчук, Анна Кравчук, Настя Іщук, Марія Ващук (всі жительки Селичівської сільської ради, які повернулися з Німеччини).

Записав Руслан Броніч, с. Берездів

За матеріалами газети "Трудівник Полісся" №15 від 11 квітня 2013 р.