Пропонуємо Вашій увазі статтю-роздум Сергія Опанасюка про лондонську олімпіаду, що була опублікована на сайті hotsport.ua:

Виступили останні спортсмени, відлунали гімни країн-учасниць, відгриміли прощальні салюти олімпіади. І все. Свято скінчилось. А на душі кішки шкребуть… І не душить мене наша українська жаба, як Ви могли подумати, прочитавши заголовок чи текст,  який писатиму далі. А дійсно шкребуть смердючі котяри з лондонського смітника, забитого Іст Енду, який перетворили на арену цього розкрученого шоу, про яке тільки лінивий ще не писав. Кожен має свою думку, що часто диктується емоціями. Тому і я спробував трохи «охолонути», щоб писати про це для більш об’єктивно. Але якщо жаба таки задушить того котяру, то вибачайте і не читайте далі цю нісенітницю. Ну, давайте тоді з початку. Як там у старому доброму мультфільмі про капітана Врунгеля: «Як ви яхту назвете, так вона і попливе»? Ні, з назвою все круто. Шоу вони там навчились робити… Та з місцем явно прогадали. Згідний, гарно звучить фраза про стадіон, що побудований на сміттєзвалищі. Гарно для захисників природи, що окрім цього нічого більш не бачать, та не для всіх інших, хто ще крім природи побачив, як разом зі смітниками зносились цілі квартали житлових будинків, фабрики та підприємства, робота на яких була єдиним засобом для існування багатьох людей. Так, людям забезпечили гідні житлові умови і місце роботи. Десь ми це вже чули… і продовжуємо чути. А здавалось, що у них там все по-іншому. Вони ж еліта: культурні, виховані, тактовні… не те що ми, так, третій сорт. Та забули ми, що люди скрізь однакові. І не змінились вони зовсім з того часу, як перший раз поділили тушку забитого мамонта. Змінились тільки речі, що їх оточують, і це ж є визначним чинником у розподілі людей на класи і касти у сучасному світі. Та я не про те, а про свято, що так і не почалось. Так, були моменти, коли ми всі були просто в ейфорії від успіхів наших спортсменів, але все це знову затьмарила та «Огого» необ’єктивність людей, у яких все за розкладом, і навіть призові місця. Ми дивуємось і обурені щодо необ’єктивної оцінки стосовно нас, але щиро по-українськи «моя хата скраю» не бачимо того ж у відношенні до інших, а радіємо, хто тихо, а хто в голос, коли на олімпіаду не  пускають президента сусідньої країни через те, що вони там вирішили, бо він «тиран і деспот», чи коли у сусідів теж забирають перемоги? Так вони такі ж, але чи маємо ми такими бути? Ну а господарі, ясне діло, спрямували все на те, щоб їм було добре. Бо хто буде щось організовувати собі у збиток? Крім… (самі здогадуєтесь, про кого я, якщо мали сили та терпіння прочитати попередню статтю), і ще кількох інших братів-слов’ян…  А тут  господарі, які кричали про расизм і тому подібне, проявили себе у всій своїй красі, зробили все, щоб на тому, хоча колишньому, але все ж смітнику, лунав гімн їхньої країни. І плювати вони хотіли на всіх інших. Не кажучи вже про гостинність. Лише побільше слави і гроші, які потрібно здерти з приїжджих туристів, яких теж вибирали за фейсом (не людини, а президентів чи інших визначних діячів, що зображені на купюрах), чи відкривати візу чи ні, щоб отримати побільший зиск від цього заходу. Світом правлять гроші, і тільки вони. І навіть світ спорту залежний від них на всі 100%. І за підтвердженням далеко ходити не потрібно… Згадайте лише історію про наших плавців і їхні костюми. Дивлячись на це все, я ще раз переконуюсь в тому, що не потрібно нам рівнятись на тих снобів і тягнутись до тих, чия мораль вже давно вийшла за рамки. Залишилась лише оболонка традицій та культури, під якою крім повітря, яке затхнулося, немає нічого. Чому ж ми дивуємось тій необ’єктивній оцінці у відношенні до нас? Потрібно спочатку навчитись самоповазі (але теж в міру), не бути такими довірливими, і не обов’язково гнатись за чужими ідеалами, ламаючи все своє. Адже, можливо, ми й самі, і те, що створювалось століттями нашим народом, є не таким уже відсталим, а просто рухається у своєму, особливому, напрямку.

Все це лише моя особиста думка, і, можливо, я неправий. Та кожен вирішує для себе, що є правдою, а що - ні. Та й сама правда – це просто тверді переконання інших людей, які у більшості випадків нам їх нав’язали.  

Оригінал матеріалу Ви зможете переглянути за цим гіперпосиланням.

Сергій Опанасюк, керівник проекту