Оприлюднюю свої роздуми стосовно публікацій «Як це все дістало!» О. Лойко (№7 від 11.02.2016 р.) та «Погляд жителя з окраїни» В. Гаєвського (№12 від 17.03.2016 р.) у газеті «Трудівник Полісся», що через писак-маріонеток звинувачує мене у некомпетентності, ігнорує відповідь на публікацію, де згадуюсь я особисто та даються оцінки моїм попереднім публікаціям. Цим редакція «Трудівника» не лише порушує основні принципи журналістики, а й показує своє справжнє обличчя. Необґрунтовано поливати брудом усю громаду у «Трудівнику» можна, а критикувати газету, наводячи факти, – зась. Більше того, редакція газети оприлюднювала авторські фотоматеріали з нашого сайту, прибравши логотип та не вказавши джерело їх походження, що є прямим порушенням авторських прав. Я спеціально не змінював статті, незважаючи на те, що деякі факти втратили актуальність. 

Дізнавшись, що у «Трудівнику Полісся» з’явилась відповідь на мої публікації, вирішив не вступати в дискусію з телепатом, який знає, як думають інші люди, та пояснює правильність чи неправильність викладу їхніх помислів на папері, дописуючи ще й власні висновки чи резюме до них та гнівно критикуючи мене нерозумного. Більше того, ще й власну думку подає як міркування більшості людей свого села. Для такого висновку не потрібно розуміти помисли інших, а досить прочитати публікації автора у попередніх випусках газети. Тим паче, що думки ці, напевно, занесені вітром з сусідньої громади чи Славути, відшліфовані редакцією газети, яка все частіше вмикає брудні технології радянсько-путінсько-ригионаловської диктатури, роблячи з чорного біле, а з білого – чорне. Яку потрібно мати фантазію, щоб звинуватити звичайного жителя села, який критикував думки керівника у владній газеті, у придушенні свободи слова?

Та все ж був змушений відреагувати на цю писанину, дізнавшись, що автор таким чином рекламує себе, будучи кандидатом на посаду старости Мирутина та Плоски. Впевнений, що мешканці цих сіл і без мене знають цю персону, але мушу як житель громади відреагувати відповідно. Ми вже достатньо натерпілись від керівників, що зробили дорогу до райцентру для жителів Берездівщини удвічі довшою лише для того, щоб вона пролягала через Ганнопіль, розвивали промислове виробництво тільки в Славуті та ближніх селах, стягнули всі державні установи в райцентр, вкладали кошти району у розвиток міста і кишені чиновників. Скільки жителям району доводиться стояти в довжелезних чергах державних установ за різними папірцями лише тому, що поважне панство не бажає сильно перевтомлюватись? І не дай Боже розмовляти в черзі. Нарікань на те, як складно працювати в таких умовах, з боку представника влади не оминути. Жителі ж села не втомлюються і після галопу різними установами (через те, що ні часу, ні коштів на повторний виїзд у райцентр немає) спокійно їдуть додому у переповнених автобусах, вислухавши ще додаткову порцію повчань від касирки через те, що не бажають купувати квитки в касі за завищеними цінами. Про це можна розповідати безкінечно, але то не варте уваги газети, редакційна політика якої спрямована у геть інше русло. Навряд чи головний редактор «Трудівника» замислюється над тим, що цю газету читатимуть і оцінюватимуть нащадки. Думаю, що більшість читачів газети зрозуміли, про яких перефарбованих і перевертнів я писав. Усім же, хто не зрозумів, раджу уважно почитати підшивки «Трудівника» за 2011-2013 рр., а потім – за 2014-2016 рр. Мало що змінилось з того часу, все ті ж пани щиро дбають про нас зі сторінок газети. Щодо ригів – це найменш образливе слово в сучасній лексиці для партії, що керувала країною до Революції Гідності, до лав якої мене так запрошували в обмін на посаду. Конкретно називати прізвища буду лише тоді, коли в країні розпочнеться справжня люстрація. І не тому, що когось боюсь, а тому, що звинувачувати когось особисто у ЗМІ в зловживаннях можна лише тоді, коли їхня вина доведена у суді. До того часу усі вислови про зловживання в адресу будь-якої людини – це наклеп, що переслідується законом. Цю науку я теж добре засвоїв після тієї ж відмови і подальшої боротьби з системою, що намагалась зламати мене морально різними способами та з допомогою все тих же шісток, які від власного імені висловлюють волю більшості. Також у своїй статті я не використовував такого терміну як «нечуваний невіглас», не чіпляв ярлики. Більше того, намагався якомога коректніше дати відповідь уродженці села, яка облила брудом усіх жителів громади, котрі добре знають, ким вона є насправді. Хочете дізнатись об’єктивну думку про розвиток громади? Читайте ще й газету «Пульс», редколегія якої цікавиться її справами, регулярно спілкується з активом громади та розповідає про важливі події її життя і перші вагомі здобутки для своїх читачів. Щодо моєї оцінки громади як взірцевої – бажаю авторам читати не лише заголовок, а й усю статтю. Коли навчитесь читати, зрозумієте, що мова йшла про те, що громада обрана до числа тих, що мають стати взірцями для написання проектів розвитку інших громад. Якими будуть наслідки цієї роботи? Поки що оцінювати не лише рано, а й нерозумно. Я ж не претендую на роль експерта. Тому мені байдуже до того, як оцінюють мою особу різні шістки старої системи. Розумні люди дослухаються лише до порад мудрих людей. Дякую усім, хто зрозумів мої статті. Якщо хтось вважає мої думки некомпетентними, сильно не ображусь. Просто і далі робитиму усе, що в моїх силах для того, щоб рідна громада стала кращою. Не для статусу сільради, а для розвитку села.

Легко коментувати та оцінювати чиїсь дії, виражати свої розумні думки про проблемні питання громади через газету чи у теревенях на лавці. Значно важче щось зробити самому, а ще важче – організувати спільну діяльність. Особливо тоді, коли є стільки активістів, які замість того, щоб прийти і запропонувати якусь ініціативу, рекламують себе у ЗМІ, розповідаючи про те, що з ними ніхто не радиться. Перш ніж радити комусь – будьте кимось. Тобто, спочатку потрібно щось зробити для громади, а тоді вже критикувати керівництво чи ділитись розумними ідеями. Годі вже розводити пусті балачки, допатякались вже до краю, тупцюючи на місці і відкладаючи реформи на кращі часи. Може, вже просто почнемо щось робити, засукавши рукави?  Я не говорю, що слід власним коштом робити дорогу у своєму селі. Хоча й такі випадки бувають. І про це ніхто не вихвалявся через газету. Але можна зробити щось незначне самостійно чи з однодумцями для загального добробуту. Тоді і проблем поменшає, і до думок стануть прислухатись інші. А уродженців села, які гадять на нього відразу після того, як перебираються жити в місто, і пустомель з окраїнних хат у нас і так вистачає.

Сергій Опанасюк, житель села Берездів