Днями ми мали чудову нагоду поспілкуватись з громадським активістом, волонтером, учасником Революції Гідності Віктором Анатолійовичем Руденком. Своїми враженнями від зустрічі хочемо поділитись з читачами газети.

- Минув рік після Майдану. Як ви можете описати атмосферу, що панувала у центрі столиці рік тому?

- Туди потрібно було раз лише поїхати, і більше не можна було всидіти вдома. Підлікувався трішки – і знову тягне до однодумців, туди, де вирішується доля всієї країни.

- Розкажіть нам про пережите на Майдані?

- Для мене Майдан розпочався з першого дня, коли зібрались люди на Європейській площі. Я того дня гостював у своїх друзів, і, взнавши про те, що президент не підписав Угоду про асоціацію між Україною та ЄС, ми вирішили теж приєднатись до акції протесту. Народу тоді зібралось дуже багато. Виступали всі лідери опозиції гарно, говорили багато, але на цьому все і завершилось. Більшість людей почали розходитись, але я вирішив залишитись з учасниками протесту, які поставили палатки перед Українським Домом. Першу ніч мало хто спав, слухали таких же як самі звичайних мітингарів, які всю ніч виступали на імпровізованій сцені. Побувши там кілька днів, я був змушений через хворобу їхати додому. Вдруге потрапив на Майдан 9 грудня,  коли беркутівці пішли на штурм барикад. До цього атмосфера навколо була піднесеною: люди слухали пісень, які виконували вживу різні виконавці, грілись біля бочок з вогнем, пили чай, дискутували. Лише було видно поодинокі групи беркутівців. Але біля третьої ночі вони почали з’являтись з усіх сторін як чорна хмара. Ми їх намагались відтиснути від барикади, а вони почали забирати хлопців з перших рядів та розібрали барикаду за допомогою болгарок та важкої техніки. Беркутівці не бились, а просто тиснули на наші ряди та змусили нас відступити. На другу ніч почали валити барикаду з іншої сторони. Зчинилась тиснява. Ми зі всіх сил намагались захистити барикаду. Тоді беркутівці пустили в хід кулаки. Били всіх без розбору. Я отримав по голові. Удар був такої сили, що я відразу впав. Але в голові в той момент крутилась лиш одна думка, як встати та продовжити захищати барикаду. Але ми їх тоді здолали кількістю, відтіснивши за барикаду. Допомогли афганці, які тактично розірвали ряди беркутівців, змусивши їх відступити. Втретє зміг потрапити на Майдан на початку січня. Протистояння тривало, але ще не стріляли. Вчетверте зміг дістались на Майдан після запеклих протистоянь у лютому. Атмосфера була гнітючою. На місцях вбивств горіли свічки, лежали живі квіти…

- Чи зберігаєте ви щось на згадку про Майдан?

- Так. Зберігаю светр, шапку, а також каску та биту, які мені видали там. А ще – чималу колекцію книг, які мені подарували знайомі під час тих подій.

- Але ж ви їх передали у нашу бібліотеку.

- Так, для того, щоб з їх могли прочитати інші односельці. Тому що там багато таких актуальних на даний момент історичних книг, які описують боротьбу нашого народу за незалежність.

- З ким з відомих людей ви спілкувались під час Революції Гідності?

- Я познайомився в перші дні Майдану з Арсенієм Яценюком, Юрієм Луценком, Ігорем Мірошниченком з якими розмовляв особисто. 10 грудня під час захисту барикади познайомився з Сергієм Нігояном. Справило велике враження спілкування з професором КПІ, який, не маючи змоги заборонити брати участь у протестах, місяцями доглядав за своїми студентами, оберігаючи їх від неприємностей. Познайомився також з Героєм Небесної Сотні Ігорем Ткачуком з Івано-Франківщини. Адже спершу я записався у 38-му Коломийську сотню. Ігор був справжнім патріотом, працьовитим господарем, батьком двох синів та донечки. Але куля снайпера вибирала кращих синів України…  

- Ми знаємо, що ви є одним з ініціаторів встановлення пам’ятника герою Небесної Сотні Володимиру Чаплінському. Що підштовхнуло вас до такої ініціативи?

- Я з Володею Чаплінським познайомився ще на Майдані, кілька разів спілкувались. Хлопці розповідали, що у нього влучив снайпер прямо на Майдані Незалежності. Він просто стояв перед сценою… Певно за чиїмсь жахливим сценарієм людей мали залякати задля того, щоб всі розбіглися з Майдану. Але смерті Героїв Небесної Сотні не були марними, а лише пришвидшили падіння тієї системи. Не знаю чому, але він часто приходив мені у сни і просто мовчав… Тому після Майдану я запропонував іншим однодумцям з нашого села таким як Юрій Прилуцький, Володимир Броніч, Руслан Броніч встановити пам’ятник Герою на батьківщині. І ми почали збирати гроші. Першими долучились прості жителі нашого села та району. Потім до нашої ініціативи приєднались фермери та керівники підприємств. Звісно хтось допоміг, а хтось допомагав лише обіцянками. Та завдяки таким керівникам фермерських господарств з різних сіл як Іван Конончук (Клепачі), Сергій Конончук (Манятин), Сергій Васильчук ( Великий Правутин), Андрій Остапчук (Малий Правутин), Іван Лисюк (Киликиїв), Василь Цехместрук (Киликиїв) ми зібрали достатню для цієї справи суму коштів. Світ не без добрих людей: одні знайшли готовий постамент під пам’ятник, інші – допомогли знайти та привезти підходящий камінь з корецького кар’єру, керівник якого навіть не взяв гроші, взнавши для якої справи ми його беремо. Голова Ногачівської сільської ради Олег Матвійчук організував заливку під постамент. Тому коштів вистачило, а ті що залишились, ми віддали для дружини Володі Чаплінського, яка разом з сином, дочкою та батьками була присутньою на відкритті пам’ятника. А 21 лютого нас запрошує Світлана Чаплінська в м. Обухів Київської області на відкриття пам’ятної дошки Героєві на Алеї Слави, де він похований.

- Багато хто використовує фразу «за це стояв Майдан», трактуючи її значення по-різному. За що ж, на вашу думку, боролись люди під час Революції Гідності?

- Майдан боровся за справедливість. Людям набридло жити у тій системі, яку створив Янукович. Що було б зараз з нашою країною, якби Революція не відбулась? Вже в той час державою фактично керували син Януковича та клани олігархів. Так наша країна поступово перетворювалась в королівство, в якому крісло правителя передавалось би у спадок.

- Ви також є активним учасником волонтерського руху. Розкажіть про свої відчуття від побаченого під час поїздок в зону АТО?

- Коли ми поїхали туди вперше у жовтні з Іваном Гаєвським, який нещодавно теж пішов добровольцем у зону АТО, все було ще не так страшно. Ми навіть не відразу зрозуміли де проходить лінія фронту і ледь не заїхали на підконтрольну терористам територію. З того часу все змінилось кардинально. Під час поїздки наприкінці грудня ми побачили страшні руїни, розбиту військову техніку та чорні від обстрілів поля. І хоча наші хлопці укріпились добре, їжею забезпечені, теплом теж, але наслідки «гуманітарної допомоги» від «братнього» народу відчувають щодня, коли змушені перечікувати обстріли у бліндажах.

- Ви спілкувались у зоні АТО з нашими земляками?

- У 128 бригаді, куди ми возили допомогу служить Віктор Роговський з нашого села та ще троє хлопців зі Славутського району. Також їздили у Маріуполь до нашого полковника Петра Скиби зі Славути, з яким я познайомився ще на Майдані. Він був сотником 40-ї сотні, в яку я пізніше перейшов.

- Чи справді місцеві мешканці на Сході так зомбовані Росією?

- Більшість напевно так. Розповім як приклад лиш одну історію з тих, які з нами трапились там. Коли ми привезли допомогу у 128 бригаду, хлопці попросили допомогти частину продуктів завезти місцевому батюшці, який всім що має, ділиться з місцевими жителями. Але його в той час не було вдома і ми вирішили почекати. Прийшли дві жіночки, ми почали з ними розмовляти. Вони ніби і нас сприймають нормально, але не хочуть говорити відверто. Коли я попросив розповісти про ставлення місцевого населення до сепаратистів та наших військових, вони так і не розповіли, залишивши нашу компанію з появою настоятеля храму. Хоча сам батюшка був дуже щирим і благословив нас у дорогу біля церкви.

- Нам відомо, що ваш син Михайло був призваний до лав ЗСУ та проходить військову підготовку на полігоні в Рівненській області. Як ви поставились до його рішення?

- Я хотів поїхати замість нього. Але коли Міша сказав, що тоді піде добровольцем, зрозумів, що його не переконаю. А вдома комусь потрібно допомагати рідним та вести господарство. Я б поїхав. Слава Богу, сила ще трохи є. Я й вже домовився поїхати на літо хоч чимось допомогти. Адже ніхто не вірить в те, що все закінчиться після підписання мирних домовленостей.

- Всі знають вас як активного громадського діяча. Які проекти є наразі найбільш актуальними в нашому селі?

- В першу чергу у нашому селі потрібно створити дієве громадське об’єднання. І не на папері, а таке, яке об’єднає всіх активістів нашої округи, які бажають справді щось змінити. Тоді вже можна буде втілювати в життя різні проекти та достукатись до свідомості людей, щоб всі переживали за спільну справу.

- Які зміни відбулись за цей час у вашому житті?

- Які ж зміни? Ніяких. Хоча скоро будуть – через місяць виходжу на пенсію. 

- Якою ви бачите подальшу долю України?

- Я думаю, що Україна переможе. Це буде дуже важко, але коли подивишся, як ці хлопці борються, якими дружніми стали колективи військових формувань, готові полягти в бою за незалежність України, то віриш у неодмінну перемогу та світле майбутнє наступних поколінь.

    З Віктором Анатолійовичем спілкувались Лариса Ніжнік, юнкор газети «Березове диво», учениця 9 класу та Сергій Опанасюк, керівник проекту “Birchen Mirаcle”