Хочемо з Вами поділитись враженнями від подорожі до одного із населених пунктів, яких у нашому районі десятки, - хутір Михайлівка. Це поселення розташувалось у мальовничій місцині нашої маленької Батьківщини поміж полів, біля невеличкого гайку та річки Січанка. Все тут виглядає так красиво – величні сосни та тендітні берізки, що ніби запрошують збирати у гайку гриби та суниці. Невеличке озерце в якому карасі виблискують проти сонця своєю золотою лускою. І навіть колись повноводна річка Січанка, яку меліорація перетворила швидше на струмок дивує своєю неординарністю. Тут можна побачити дамбу, яку збудували трудівники-бобри, шуляка, який ліниво позирає на людей, ніби думаючи чи летіти йому від людей чи ні, різні польові квіти та суниці, які ростуть у великій кількості біля Січанки та поздовж меліоративних каналів. А як гарно тут співають птахи! Вони здається звідусіль перегукуються між собою ніби змагаючись між собою. Повітря тут теж особливе – у ньому перемішались пахощі цілющої хвої, лісових і польових трав та квітів. Серед такої краси у к. 20-х рр. ХХ ст. було побудовано Михайлівку. Першими поселенцями цього хутора була люди, яких насильно змусили переселитись з кількох хуторів, що були розміщені поблизу у роки «колективізації». Багато людей переселились у Берездів, Модестівку та Селичів, але деякі родини (до війни у поселенні проживала 21 сім’я) поселились у хуторі для того, щоб бути блище до такої рідної та колись їхньої землі-годувальниці, яку влада забрала у селян та змусила іти та працювати у колгоспі. Тому, що крім роботи у колгоспі можливості прокормити родину у селян-трудівників не було. У голодні роки допомагали вижити ті невеличкі клаптики землі, які видавала сільська рада біля хати тим, хто працював у колгоспі та ліс, у якому люди збирали гриби. Важко люди пережили війну. Із 12 чоловік, які пішли захищати Батьківщину від ворогів живими додому повернулися лише 2. Не було спокійно і на хуторі в той час, незважаючи на те, що німці вперше прийшли у Михайлівку лише у січні 1942 р. Гірше німців грабували співвітчизники які були у партизанах: забирали свиней, корів, одяг, харчі. Дуже тяжкими були і повоєнні роки: працювали на полях всі, діти йшли у колгосп відразу після того, як закінчували 4 класи у Селичеві. Пізніше у одній з хат зробили початкову школу, в якій вчилися місцеві діти. Але ця школа довго не проіснувала. Місцева влада вирішила, що для 10-15 учнів школи не потрібно, і місцеві діти 6-9 років знову почали ходити у школу у с. Селичів, долаючи більше 7 кілометрів по польовій дорозі щодня і в дощ і в сніг. Учні старших класів навчались у Берездівській школі. 1960-80 рр. - роки найбільшого розквіту цього населеного пункту. У Михайлівці проживало близько 80 людей, відкрився магазин. Ці факти з історії хутора ми дізналися з розповідей місцевих корінних жителів Семенюк Лідії, Лавренчук Марії, Потапчук Ксенії. На жаль у хуторі залишилось всього 6 жителів. І не виключено, що через кілька десятків років він поповнить той сумний список інших населених пунктів області, які було знято з Державного реєстру через те, що у них не залишилось жителів. І найсумніше те, що така доля чекає цей населений і багато інших не тому, що у нас не залишилось роботящих людей, які плекають матінку-землю вирощуючи на ній хліб, і зовсім не через погані дороги, якими після дощу неможливо проїхати, а тому, що ведення присадибного та фермерського господарства стало збитковим. Тому молодь будь-що намагається переїхати на проживання у місто, адже альтернативи роботі з землею у маленьких населених пунктах немає, а якщо і є у більших селах, то теж небагато. І для того, щоб це зрозуміти не потрібно навіть наводити статистичні дані про скорочення кількості жителів, що проживають у селах та говорити про їхній середній вік. Просто досить побачити, що земля знову потрохи переходить у власність кількох фірм, які по суті пришвидшують цей процес у кілька разів. Адже для того, щоб працювати таким фірмам не потрібні місцеві жителі. Їм вистачить бригади трактористів на кілька районів. І чітко зрозуміло, що у збиток собі вони не працюватимуть. А це відобразиться на цінах на продукти харчування. Адже ціни за відсутності конкуренції можна піднімати рівно на стільки, на скільки дозволяє совість. Тому ми вважаємо, що для подальшого відродження таких невеличких населених пунктів потрібно відродити фермерське господарство. І не на папері, а щоб це були дійсно дієві державні програми підтримки для людей, які хочуть і можуть працювати на добробут своїй родині та рідній Батьківщині. Але тут вже ми щось вирішувати не в силі. Можливо ми у своїх роздумах віддалились від головної теми – тоді вибачте, але ми надіємось, що наша думка буде почута.

Опанасюк С. В., вчитель історії Берездівського НВК

Семенюк Д. І., житель с. Селичів

Семенюк А., учениця 8 класу Берездівського НВК

Найстаріша жителька хутора Потапчук Ксенія та її син Олег

Єдина вулиця у населеному пункті

Напівзруйновані будинки...

Кладовище