Краща шкільна електронна газета України у 2012 р. (ХV Національний конкурс шкільних газет), Призер міжнародних конкурсів у 2013-2015 рр. (у номінації "ІТ проект" Міжнародних конкурсів-фестивалів дитячо-юнацької журналістики «Прес-весна на Дніпрових схилах»)
Хочу Вам розповісти про одну із жительок нашого села – Возніцьку Ганну Йосипівну. З самого дитинства Ганна Йосипівна жила разом з сім’єю на хуторі Михайлівка. На той час навколо хутора було ще декілька хуторів, які перед війною розбирали і переносили до міста Берездів. Щойно прийшла звістка про початок війни, фашисти через декілька днів захопили м. Берездів. Під час жнив у 1942 році свої ж односельчани за наказами німців примусово відвезли Ганну Йосипівну у Славуту, звідки і відправили у Бішесбург. Працювала на господарстві у господарів Черноховських – поляків, власників ферми. У свої 15 років працювати на такій великій фермі було важко. Ганна Йосипівна щодня доїла 16 корів (за словами Ганни Йосипівни – це була найважча робота), працювала на городі та по господарству, доглядала внука Черноховських. Умови проживання були поганими: одяг майже не відрізнявся від ганчір’я, тай харчуванням не можна було похвалитися. Ганна Йосипівна згадує: «Праця була тяжкою через те, що земля у Німеччині кам’яниста». За сумлінну працю господарі почали краще відноситися до Ганни Йосипівни. Та коли радянські війська почали наступати, то життя Ганни Йосипівни та інших людей що перебували у Німеччині опинилося під загрозою… Одного разу коли вона разом з іншими людьми обробляли землю, то побачили під хмарами більше 35-ти літаків, що відразу почали бомбардувати поселення. Усі почали шукати безпечне укриття, та все ж таки осколок снаряду потрапив у ногу Ганни Йосипівни, який і до сих пір нагадує про себе. Другий випадок, коли життя Ганни Йосипівни було під загрозою відбувся тоді, коли німецькі війська відступили, а Черноховські з робітниками (у тому числі й з Ганною Йосипівною) оселилися на станції, що за 2 км від маєтку Черноховських. Ганна Йосипівна згадує: «Коли відійшли німці, то залишили свою німецьку вівчарку, яка згодом «прибилася» до мене. Одного разу наша хазяйка відправила мене та Ольгу з Дятилівки перейти лінію фронту і подивитися на господарство. Коли ми пішли, то вівчарка пішла з нами. Під час зворотньої дороги у цю вівчаку, що йшла поряд з нами попав осколок». Про цей випадок Ганна Йосипівна із жахом згадує все життя. Тяжке життя в Німеччині не закінчилось навіть з приходом радянських військ. Співвідчизники-червоноармійці хотіли її розстріляти, забрали ті речі, що подарувала господарка. Згодом відвезли у польське місто Волковиськ. Там їх понад місяць тримали у переповнених бараках, що мали лише дві стіни і покрівлю. Багато людей померло від переохолодження, недоїдання та хвороб. Під час допитів один офіцер подарував їй туфлі, побачивши в яких вона була. А інший під час чергового обшуку – забрав, сказавши, що в неї є інші (старі туфлі вона не викинула про всяк випадок). Ганна Йосипівна вижила завдяки глюкозі, яку пила разом з розтопленим снігом тому, що води теж не було через те, що поляки позакривали всі криниці Потім відвезли на залізницю де і залишили людей на холоді. До Славути добиралися на сходах вагона (та й то за сукню та спортивний костюм, які віддала її подруга за те, що їм провідниця дозволила їхати на сходах). Приїхали додому 1 березня 1945 р. Крім того, що була дояркою на фермі, то ще скородила колгоспні поля коровами та виконувала іншу важку роботу Та вже у 1949 році за «доносами» сусідки посадили у в’язницю на 1 рік, де Ганна Йосипівна знову, згадуючи важкі роки, проведені у Німеччині була змушена доїти більше, ніж 10 корів. Вона й досі відчуває яку «користь», ці примусові роботи їй принесли: хвороби шкіри, обмороження кінцівок, не дає про себе забути й осколок снаряду. Бабця Ганна за своє життя отримала не одну нагороду за сумлінну працю у колгоспі, що показує наскільки роботящою людиною вона є. Бабця Ганна згадує ті часи і порівнює їх з сьогоденням. На моє питання: «А як Ви жили в Німеччині?» вона відповіла так: «Так як і зараз. Адже і в нас і в німців є люди, що можуть вбити рідного брата за гроші, а є люди щирі та доброзичливі».
