В центрі села височить пам'ятник односельчанам, які не повернулися з війни. Свої, такі ще молоді життя, віддали вони за нас, за наше світле майбутнє, заради життя на землі.
Коли надворі буяє зелень і ласкавий вітерець, ніби граючись, переплітає між собою гілки дерев, коли манить своєю красою чисте голубе небо та яскраві промінчики сонця зігрівають все навкруги, коли жовті рожеві та червоні тюльпани вітаються з нами, приходить до нас велике свято - День Перемоги.
Цей день, 9 Травня, 67 років тому, став закінченням страхітливої жорстокої війни, яка забрала мільйони життів солдат та офіцерів, в'язнів концтаборів, та тих кого забирали на примусові роботи, тих хто жив в блокаду та працював в тилу. Війна, як страшний смерч, зрівняла із землею міста та містечка, селища, села, хутори.
День Перемоги відзначає вся країна. Приходить цей день і в моє село, Модестівку, що знаходиться в Славутському районі на Хмельниччині.
Я ніяк не міг збагнути чому кожного року в цей день плаче моя бабуся Марія, і коли я її попросив розповісти про це, бабуся погодилася ...Чотирнадцятирічна Марія назавжди запам'ятає той страшний 1943 рік. Це рік, коли попрощався з усіма та пішов на фронт, щоб більше не повернутися, старший брат Іван. Перед цим посадив він маленькі деревця - дві липи та два ясена. Дерева залишилися як пам'ять про вбитого брата, якому на той час було лише 18 років. Дома Марію чекало ще одне випробування - прощання із сестрою, яку вивозили на примусові роботи до Німеччини. Від того далекого 1943 року вони більше ніколи не зустрілися. Через багато місяців чекання нарешті від сестри прийшов лист. Був він із незнайомого міста з такою незвичною для Марії назвою - Брамше. Описувала сестра своє важке життя, роботу по 14-16 годин на фабриці, а щоб не було втечі, видали дерев'яні черевики, під час ходьби по бруківці стук від яких йшов по всьому місті. Потім на пам'ять прийшов епізод, коли можна було вислати для сестри посилку яка складалася із кількох коржиків, при цьому кожен із них обов'язково мав бути зашитий в тканину і з'єднаний між собою. Кількість - 10 штук. На кожному був зроблений надпис "Ціммер 2", що в перекладі - кімната 2.
Я підійшов до бабусі. Вона дивилася на ясен, який і зараз шумить своїм листям на нашому подвір'ї і ледь стримувала сльози. Тоді я зрозумів скільки всього пережила моя бабуся.
Я читаю багато книг про Велику Вітчизняну війну, бо хочу знати відповідь на питання що хвилює мене - що таке подвиг? Яку силу волі та патріотизм мали прості солдати, коли з однією гвинтівкою на трьох йшли на знахабнілого озброєного до зубів, вишколеного фашиста.
Славутчина в роки війни була партизанським краєм. Ліси стали прихистком для партизанського з'єднання Одухи. Тому йшли під укіс фашистські еталони зі зброєю, танками, гарматами. В той же час звіріли окупанти, коли за одного вбитого фашиста спалювали село разом із його жителями. Кожен крок визволеної рідної землі був скроплений кров'ю солдат, яких ніколи не діждуться дома - мати сина, сестра брата, наречена коханого. Не одну пару чобіт стоптав солдат, поки дійшов до такої жаданої перемоги. Була ця перемога довгоочікуваною, але з гіркотою на душі та біллю в серці. Дуже дорогою ціною дісталася вона, на алтар якої поклали життя мільйони людей.
Що на даний момент я ціную найбільше - так це мирне небо над головою, і щоб я та мої ровесники змогли вчитися, щоб продовжували зростати в містах новобудови, щоб найкращі в світі чорноземи давали найбільші врожаї, щоб ліси були місцем відпочинку.
В центрі села височить пам'ятник односельчанам, які не повернулися з війни. Свої, такі ще молоді життя, віддали вони за нас, за наше світле майбутнє, заради життя на землі.
Валентин Рибачук, учень 10 класу, юнкор проекту
|
