7 травня 2010 р. відбулась незабутня зустріч учнів Берездівського НВК та Берездівської допоміжної школи-інтернату з ветераном Другої світової війни Жибловським Анатолієм Владиславовичем.

Ветеран розповідав не лише про участ боях за визволення України, Австрії, ін. єропейських країн, Китаю, а й про нелегке дитинство у родині депортованих у 30-ті рр. ХХ ст. в Казахстан, післявоєнну відбудову та своє теперішнє життя. 

Всі присутні на цій зустрічі щиро вдячні Антону Владиславовичу за розповідь та працівникам Будинку культури Прилуцькій Надії Василівні і Веремчук Ніні Володимирівні за те, що організували цю зустріч.

Уривок з розмови з ветераном:

Опанасюк Сергій Вікторович:
Скажіть будь-ласка чому Ваша сім’я була депортована у Казахстан?
Жебловський Антон Владиславович: 
Я точно Вам цього не можу сказати, але жили ми тоді у прикордонній зоні, батьки були поляками, і тому нас переселили у Казахстан. Це зараз він вже обжитий трохи, а тоді там був лише степ. Також і там було багато українців, яких вважали куркулями.
Прилуцька Надія Василівна: 
Антоне Владиславовичу розкажіть будь-ласка трохи про себе свій військовий шлях.
 Жебловський Антон Владиславович: 
На початку 1944 р. були призвані юнаки мого віку в армію. Мені ще навіть не було 17 років. Я потрапив у Семипалатинське проти танкове училище. Через три місяці нас відправили на фронт. Ми потрапили під Тернопіль, який на той час вже був взятий нашими військами. Перше бойове хрещення отримав у Карпатах. Перед боєм приїхав один з високих чинів і перед строєм сказав: «Через годину вступаємо у жорстокий бій, немає ніяких перепон на нашому шляху, Батьківщина Вас не забуде». Так воно і вийшло … Повели нас у ліс, де стояли танки американського виробництва і ми по 5-6 чоловік на танк посідали і пішли у бій. А після бою жахнувся скільки моїх товаришів не повернулися з нього, адже бригада була проривною, і ніхто не рахував скільки нас там загинуло – головне, щоб завдання було виконане. Так з боями пройшов Карпати, Молдавію, Румунію, Угорщину, а в Австрії при взятті Відню танка підбили і я отримав поранення, лікувався на окраїні Відня у санбаті, де й почув радісну звістку про перемогу. Потім у Чехословаччині охороняв військовополонених. Коли військовополонених розформували то нас відправили на залізничний вокзал, коли бачу моя військова частина, у якій я воював якраз там дислокувалася. Підійшов до них мене впізнали і забрали з собою воювати в Монголії з японцями. Потім охороняв залізничне сполучення у Китаї. Після війни нашу частину відправили у Владивосток, потім у Південний Сахалін, де і працював і служив до 1947 р. 
Веремчук Ніна Володимирівна: 
Ви не тільки ветеран війни, а й ветеран праці. Розкажіть підростаючому поколінню про післявоєнне життя.
Жебловський Антон Владиславович: 
Призивали мене з Казахстану, а на момент демобілізації батьків вже не було, тому повернувся у Модестівку до родичів. Пішов у Берездів ставати на облік. У військкоматі мені сказали, щоб я йшов служити у внутрішні війська. Але родичі мені не дозволили йти в міліцію через те, що в той час було дуже неспокійно в нашому регіоні. Тому пішов працювати спочатку у колгоспі конюхом, потім після навчання у Полонному шофером у Берездівському МТС, три роки в Яблунівському МТС, два роки у Берездівському райсоюзі. Після одруження перейшов у колгосп, де мені видали машину та житло.
Веремчук Ніна Володимирівна: 
І скільки Ви пропрацювали у колгоспі
Жебловський Антон Владиславович: 
Лише на колгоспі пропрацював 43 роки, і ще три роки на пенсії виконував різну роботу.  
Веремчук Ніна Володимирівна: 
Щоб Ви хотіли сказати всім присутнім на нашій зустрічі?
Жебловський Антон Владиславович: 
Хочу всім побажати здоров’я, щастя та мирного неба над головою. Щоб ніхто і ніколи більше не бачив того жаху, через який пройшло моє покоління.

Автор статті - Рибачук Валентин