У січні 2018 р. проекту “Birchen Miracle” виповнилось 12 років. Можна чимало пригадати за цей час. Були перемоги і поразки, успіхи і невдачі, визнання і критика, підтримка і заздрість, сотні учасників і декілька. Є що згадати, але чи варт? Рідні, друзі та однодумці і так про все знають. Тому що підтримували мене, брали участь чи просто цікавились діяльністю проекту. Недоброзичливцям теж відомо все. Адже теж цікавились проектом та робили усе для того, щоб припинити його діяльність. Решті людей, кому цікаво, можуть прослідкувати діяльність проекту у публікаціях на офіційному сайті berezdiv.at.ua та зробити висновки кожен для себе.

12 років – символічний термін не лише за Східним літочисленням, де все починається знову. Наші предки теж здавна вважали це число символічним. Цей рік міг стати останнім в діяльності проекту. Зосередивши свої сили на розвитку освіти громади на посаді методиста, я все менше часу витрачав на розвиток проекту. Цього тільки й чекали недруги, які і так весь час плювали у спину. Адже з часу заснування проекту ми рухались вперед не завдяки, а всупереч керівництву навчального закладу та більшості вчителів школи, які не сприймали нововведень, а вдягши корони на свої голови, обросли мохом, жабуринням та пліснявою пліток, злості, ненависті та заздрощів. Звісно, все значною мірою залежить від керівника. Шкода, що з нами немає Сергія Андроновича Яцюка, який був не лише директором, а й мудрим наставником, терпляче вчив своїх підлеглих мислити далекоглядно, працювати над самоосвітою, вчитися не лише на своїх помилках та розвивати креативність насамперед у собі.

Перед початком нового навчального року потрібно було зробити непростий вибір. Я вирішив відійти в сторону після того, як допоміг закласти добрий фундамент для розвитку освіти у нашій громаді. Далі, як завжди у нашій країні водиться в таких ситуаціях, на місце будівництва збіглися різні мудрагелі, які почали на цьому фундаменті будувати у що хто гаразд та виправдовувати свої помилки недоліками у роботі попередників. Щось втратити боїться той, хто щось має. Зі своїми напрацюваннями я мав що втрачати. Коли мене викинули зі стін школи, якій я віддав 14 років роботи і планував кардинально змінити працюючи директором, я не втратив, а здобув: новий досвід, можливість попрацювати у двох колективах, люди в яких щирі, привітні, доброзичливі, співчутливі, без масок, фальшивих емоцій та інтриг. У колективах, де колеги та керівники мене не бояться тому, що мій стиль роботи дещо відрізняється від стандартного, а прийняли таким, яким я є. Адже невідомого бояться лише дурні, а розумні люди намагаються його пізнати і вивчити щось нове для себе. Лише через учнів та шахи, яких ціную більше, ніж власні принципи, я поки що не покинув берездівську школу остаточно. Діяльність проекту довелось обмежити. Після короткого відпочинку розпочато роботу над розвитком 3 напрямків з 9 основних у Опорному закладі - Малоправутинський НВК, у філіях якого я працюю наразі (Манятин, Хвощівка): журналістика (підготовка до Турніру юних журналістів), методична робота (створення нових розробок для вчителів), інтернет (розвиток інтернет-ресурсів проекту, створення та подальший розвиток інтернет представництва манятинського навчального закладу у соцмережі facebook). Поки що не ведеться робота над напрямками: інтелектуал, англійська мова, історія, краєзнавство, дослідник, фотокореспонденція. Та час усе розставить на місця.

Починаючи дорогу рано чи пізно ми приходимо у те місце, звідки усе починалось. У роботі над розвитком проекту я повернувся на нульовий меридіан. Без багажу, але з досвідом, який, надіюсь, у подальшому допоможе розвинути проект на новий рівень.

Сергій Опанасюк, керівник проекту