Пропонуємо переглянути статтю "Сам собі господар на війні" про справжнього патріота Михайла Байдарова, опубліковану на сайті ВО "Свобода"

Коли Михайло Байдаров розповідає про фронтові будні - здається, що перед тобою нове втілення Ярослава Гашека. Для нього війна - це прості речі, кумедні, позбавлені пафосу епізоди та шеренга відкриттів. Він розповідає так захоплено, ніби мова йде про найкращі дні життя, а не про постійну загрозу.

Попри комедійну тональність усіх історій, Михайло залишив фронт не з власної волі. Після ДТП на підʼїзді до спостережної позиції він 4 місяці провів у шпиталі із подвійним переломом ноги, забоєм грудної клітини, струсом мозку. Та за час інтервʼю жодного разу не нарікав і не жалівся на стан справ - чи то на фронті, чи під час реабілітації.

Познайомтеся й ви з бійцем "Легіону Свободи", командиром відділення управління мінометної батареї у складі 30 бригади Михайлом Байдаровим. Він провів на російсько-українському фронті з грудня 2014 до серпня 2015 року. Був травмований в результаті аварії по дорозі до спостережного пункту в Авдіївці.

Сам собі господар на війні

Думав, що після Майдану всі силовики мали би взяти ініціативу в свої руки і у перших лавах піти на війну. Але вони стали у третій лінії оборони. Коли побачив, що міліція не збирається реабілітовуватися - закрив робочі питання і пішов в армію.

У цивільному житті я - приватний підприємець, а не найманий робітник саме тому, що не можу працювати на когось. Мені пощастило, що на фронті я був максимально автономним і у мене було мінімум підлеглих. Усе, що я мав робити - міг виконувати особисто. Усі ми намагалися бути взаємозамінними. Однак для більшості армійська служба проходить за інших обставин - повне підкорення, велика відповідальність.

Завдяки спільнотам у соціальних мережах, які створили моя дружина та один із наших побратимів, вдалося спорядити наш невеличкий підрозділ. Друзі, знайомі, знайомі знайомих скидалися на ремонт старенького джипа "Черокі", дальномір, цифрові рації, планшети, павербанки, я взяв туди свій GPS, артилерійські прилади, і форма була своя.

Якось командир спитав: а тобі не шкода своєї машини? Подумалося: життя я привіз на фронт, а машини мені має бути шкода?!

На Луганщині

Перше наше місце дислокації - на трасі Біловодськ-Луганськ у другій лінії оборони. Не можна сказати, що робота там була напружена. Тому мав час і натхнення ходити разом із нашим розвідвзводом у розвідрейди. У мене був GPS, я вмів наносити на карту необхідну інформацію - далася взнаки строкова служба. Я її проходив у 8 окремій бригаді спеціального призначення. Це була ідеальна служба - постійний вишкіл, виходи, орієнтування на місцевості, стрибки з парашутом, стрільби, змагання спецназу… Коли почалася війна, думав, що в 34 роки вже застарий для таких "марафонів". Однак потім виявилося, що зараз у спецназ набирають і череватих дядьків. Тож я не відставав і був у нагоді "спецам".

Перший бойовий досвід

Це було в Станиці Луганській. "Сєпари" почали зводити блокпост за мостом через Сіверський Донець. Не можна було допустити, щоби міст перейшов під їхній контроль. Спланували операцію, під час якої ми мали забезпечити загороджувальний вогонь. Це був перший наш бойовий виступ із 82-мм мінометами. Підрозділ ретельно готувалися, а я мабуть разів 18 все перевірив. На міст виїхала машина із двома добровольцями з 80-ки. Вона була нашпигована вибухівкою. За мостом біля ворожого "блокпоста" вони вистрибнули і підірвали сепарські "напрацювання". У цей час ми з півгодини клали міни з кількох точок! Сепарам не було де сховатися, вони мусили тікати. Операція вдалася. А наступного дня не стало й мосту.

Уперше під обстрілом

Наш підрозділ тримав шматок фронту поблизу Станиці Луганської. Це була необлаштована лісова місцевість. За 2 км від нас - сепари.

Ми розробили ідеальну систему укріплень. Мені навіть здавалося, що зробили це краще, ніж у підручниках. Це завдяки змагальності: у мене зі взводним була свого роду конкуренція. Він був трохи асоціальним, уникав дружніх посиденьок, був сироїдом - таким собі диваком. Але армія таких не дуже перетравлює. Адже служба передбачає максимальну комунікацію. Можливо через те, що я був повною його протилежність - мене часто залучали на планування замість взводного. Відтак і зародилася ця конкуренція: облаштовуючи позицію, він намагався зробити краще, ніж я, і навпаки. Ми окопувалися вночі, маскували свою роботу. В результаті спорудили таку систему окопів, бліндажів, спостережних пунктів, що до нас возили і комбата, і начштабу, і комбрига на показ. Так ми несли службу цілодобово.

Ми бачили і фіксували всі переміщення ворога, знали розклад їхніх перезмінок. Робили вилазки у них попід носом, вивчили плацдарм вздовж і впоперек.

Дуже пощастило, що ніхто з нас не був боягузом. Ми досі ніколи не попадали під обстріли. І дуже хотілося відчути як це. Це трапилося у мою спостережну зміну. Побачив, що сепари затіяли якусь метушню. Стоїть якийсь пеньочок із білою шапочкою. А коли добре придивився - побачив, що вони просто на нас лаштують 82-й міномет. Я попередив усю роту, аби стрибали в укриття. Мій напарник Микола навіть встиг зганяти по каску. Тож обстріл не застав нас зненацька. Щоправда розвалили джип "Фронтера", посікло дроти. Ротний навіть приставив нас до нагород. Але їх не дають там, де прилітають міни - тож ніхто з нас за всю службу не отримав жодної медальки. А наступного дня сєпари почали насипати зі 120 міномета і ми їм відповіли. Це була казка - усі бігали дивитися на результати нашої роботи - в бусоль, теодоліт, біноклі!

Полюбити Луганщину під час війни

У тому місці була ідеальна служба - природа, повен ліс звірів - я там вперше побачив бабаків, там зайці танцювали одне біля одного; зграї кіз зривали наші сигналки; шастали кабани. Я навіть полюбив цю Луганську область - вона гарна! Максимум, з чого нас обстрілювали - це 120 міномети. Щоправда, раз із Росії пролітав військовий гелікоптер. Він зайшов у віраж просто над нашими позиціями. Від цього справді було моторошно. Ми приготувалися його збивати, але ЗУ не встигла розвернутися. Я тоді ще жартував, що якби збили - довелося б закачати штани і йти по той вертоліт аж на інший берег. А наступного дня приїхав хтось із керівництва сектору і сказав: ви ж знаєте, у вертоліт не можна стріляти.

Донецький напрямок

Сподівалися, що дембеля зустрінемо у тому лісі. Але нас перекинули під Донецьк - наш батальйон уже в складі 53-ї бригади займав східний край Авдіївки. Там я 2, 5 місяці (до аварії) коригував вогонь з 9-поверхової та 14-поверхової висоток.

До нас на висотці стояв підрозділ, в якого була лише карта і бінокль і жодних артилерійських вимірювальних приладів. Звісно, координати, що вони видавали, не були точними - однак це не проблема - завжди були "очі", що допомагали коригувати. Це була крута десантура, а не перелякана піхота, як ми. Вони 3 місяці стояли на одному місці, не переміщаючись і не згортаючи свої міномети. При цьому "насипали" сепарам щодня. На війні - з самого початку, вони діяли справді дуже професійно. Якось побачили, що у зоні нашої відповідальності є стежка, по якій сепари з іншого населеного пункту можуть зайти до нас в тил. Наступного дня все було перекопано, заміновано, встановлена вогнева точка на випадок незваних гостей.

Тримай зі мною звʼязок

З того часу виніс висновок, що часто сєпарам і не потрібні свої коригувальники - на жаль, за них це зробить наше дурне ляпання язиком в ефір. Якось дядько з опорного пункту скоригував ворожий вогонь на Зорю. У командного складу були хороші рації - цифрові. Їх регулярно перепрошивали. Але рядові користуються нещасними аналогами баофенгами. Ось один боєць на питання, куди ворог веде вогонь - видав у рацію: валить по Зорі, але кілометр не долітає. Наступний залп пішов точно. Ці дешеві рації прослуховуються навіть по звичайних радіостанціях, не кажучи вже про спеціалізовані прилади. А скільки разів чув: "Лупить, але до моєї "бехи" 300 м не долітає". Сказати таке в ефірі - це смерть.

А в Станиці у нас був телефонний проводовий зв'язок, усі спостережні пункти були з'єднані - наші переговори були захищеними. Таку систему зв'язку налагодили колишні таксисти, сантехніки, що до цього не робили цього під час строкової служби в армії й навіть з електрикою не мали справ. Вони навчилися всьому на місці: і прошивали станції, і машини ремонтували, і перебитий кабель.

Із пережитого

В Авдіївці по нас гатили і з важкої, і з реактивної артилерії, хоча на той час діяло "перемирʼя". Одного разу Град зніс дах нашого медпункту. У фельдшера очі були, як 5 копійок ще на другий день. Та його навіть не подряпало. Дуже пощастило. Тоді на Донбасі ми побачили все воєнне багатство "ДНР". У них справді є все. А на Луганщині "сепари" бідніші, у них нічого немає. Якщо поруч з нами 8 айдарівців справлялися із утриманням 1, 5 км ділянки фронту, значить напруги там немає. Під Донецьком ми собі сміялися: якщо Град гатить 1, 5 години - то як рахувати бойовий день? Збивати обстріли до купи, аж доки нарахуєш 24 години?

***

Тільки людина вдягає форму - відразу хоче мати позивний. Але на практиці позивні потрібні людям, які за щось відповідають. А коли всі заводять собі пафосні псевдо, їх неможливо запам'ятати та і немає в цьому сенсу. Вже пізніше коли у мене був свій з Кузею взводно-опорний пункт, командир сказав, що маю вибрати собі псевдо. Згадуючи строкову службу, сказав, що буду "Білкою". - Чого "Білкою"? - Ну, якби сидів у штабі - був би "Дуплом" (це старий жарт звʼязківців).

***

Часто усім бійцям на телефони приходили повідомлення типу "30 бригада уходить, іди з нами" чи "У тебе є вибір: тебе розстріляють чи застрелять в спину. Але ти можеш покаятися і перейти на сторону народу". Це було весело. Не знаю, хто на такі речі ведеться.

Висновки

Памʼятаю першу ніч після "маршу мільйонів". Я стояв під сценою з якимось хлопчиною. Барикади тільки зводили. Зі сцени хтось оголошував, що в разі небезпеки всі мають згуртуватися під сценою. І тут з найвіддаленішої і найтемнішої барикади хтось попросив допомоги. Я гукнув хлопчину, але він був переконаний, що має стояти на місці. Йому було дуже страшно, та він все одно вийшов на Майдан. І таких людей, що побороли страх, було дуже багато.

Але я впевнений, що надалі ми повинні розробити план на кожну екстрену ситуацію. Ми не можемо безвідповідально ставитися до своїх життів і повинні знати як діяти. Вже не буде "мирного наступу" чи стояння під сценою. Все буде жорсткіше.

Записала Настя Сніжна. Воєнна прес-служба ВО "Свобода"